Рік після полону. Як маріупольці Катя та Олег боролися з кошмарами, біллю та відчуженням

Вони не бачились рік.  Полон. Зустріч. Крики щастя і ейфорія повернення. Хто з нас не роняв сльози, спостерігаючи, як люди, що настраждались, нарешті можуть обійняти один одного. Але якщо ви думаєте, що це і є хепі-енд, ви помиляєтесь. 

Олег та Катерина Крісенко пройшли через неймовірні страждання і біль – дуже багато болю – вже після звільнення з полону. Обидва виявились неготовими  до цього.

Їхня історія, сподіваємось, допоможе тим, хто ще чекає рідну людину з російської буцегарні або зараз опинився безпорадним перед обличчям травми, яку наносить людині війна.

Їхня історія розпочалась у Маріуполі. Катя народилась і виросла в цьому місті. Олег приїхав туди із Миколаївської області в 2014-му, коли пристав до лав «Азову».

Катя закінчила МДУ за фахом «фізичний терапевт» і мала дві студії у Маріуполі, де проводила групові та індивідуальні тренування реабілітаційного характеру. А ще вона багато займалася спортом, грала у великий теніс.

Олег мав певні проблеми з шиєю через постійне носіння військової екіпіровки. А ще він шукав спаринг-партнера для тенісу. Так вони і познайомилися.

Спочатку просто дружили, спілкувались, але непомітно дружба переросла у серйозні стосунки. І в 2019 році, після повернення з чергового бойового виїзду, Олег приїхав до Каті та освідчився їй.

Вони були щасливі і будували плани. В цих планах не було війни. 

«Не хотілося думати про те, що війна можлива. Проте ми обговорювали з Олегом, що треба буде робити, раптом якщо… У нас був зібраний тривожний чемоданчик з документами. Це не було зроблено спеціально, просто у нас так завжди було.  

За три дні до початку повномасштабного вторгнення ми з Олегом пішли у кіно. Кінотеатр «Победа» як раз відкрився після реконструкції, такий був свіженький, і ми пішли подивитися фільм.  Раптом пролунав телефонний дзвінок. Олега терміново викликали у частину і перевели на казармений режим. Я тоді не дуже хвилювалась, адже таке траплялося і раніше. Проте цього разу все виявилось набагато серйозніше», - розповідає Катерина.

24 лютого рано вранці їй зателефонувала сестра Олега з Миколаєва і спитала, як справи у Маріуполі. Миколаїв вже здригався від вибухів. Катя поки нічого не чула у місті. Обіцяла дізнатися про ситуацію. Але як тільки вона відключила телефон, почула гучний вибух і у Маріуполі.

В той же час зателефонував Олег. Він наказав взяти документи, необхідні речі, машину, собаку і терміново виїжджати з міста.  

«Виїхати швидко не вдалося. Дуже важко було пояснювати рідним, чому треба їхати. Ніхто не хотів. Проте вдень знову зателефонував Олег. Він був знервований. Вимагав негайно їхати. Я відчувала, як він сердиться, нервує. Тому я сказала рідним, відкладати не можна. Ми виїхали 24 лютого у другій половині дня. Планували зустрітися з рідними Олега, які виїхали із Миколаєва, і разом рушити на Західну Україну», - розповідає Катерина.

Це був складний шлях. З ними були діти, тварини. Всі готелі, хостели, бази відпочинку були заповнені людьми. Не було вільних кімнат. Тому втомлені і голодні люди просто йшли селами, стукали у двері і просили про допомогу. У селі Верхні Води їх прийняли до себе абсолютно незнайомі люди, нагодували, дали відпочинок. Три дні вони пробули в тому гостинному домі, вирішуючи, що робити далі. І в кінці кінців вирішили їхати за кордон, там, в Італії, давно вже жила мати Олега. Вона була у повному відчаї – одна, без інформації, син у Маріуполі під обстрілами. Жінка там втрачала розум, тому приїзд рідних допоміг їй не втратити себе.

Катя в родині чоловіка стала єдиним місточком, який зв’язував їх з Олегом. Він телефонував приблизно два рази на тиждень.

«Інколи зізнавався у коханні. Інколи заспокоював. Інколи просто казав короткі «Я живий». Я намагалася  триматися і не показувати матері Олега, як сильно я хвилююсь, намагалася не плакати. Але одного разу у них на «Азовсталі» розпочався дуже важкий штурм. Він надіслав повідомлення, що не знає, чи доживе до ранку. Прощався зі мною. Я отримала це повідомлення о 4 ранку, і тут я не витримала. Я більше не могла триматися. Ридала. Не могла заспокоїтись. Я кричала, за що, за що це нам, як таке можливо, чому я маю втрачати його! Я не знала, як допомогти, і відчай розривав моє серце.

А 20 травня роздався дзвінок з незнайомого номеру. Я впізнала його голос. «Катя, ми виходимо з «Азовсталі». Через 3-4 місяці ми зустрінемось».

Катя була шокована і налякана. Олег раніше казав, що ніякого полону не буде, що враховуючи ставлення росіян до азовців, це просто неможливо. І раптом таке рішення. Її трохи заспокоювало на початку, що хлопці складають зброю під егідою Червоного Хреста. Олег пояснював, що у них забирають власні телефони, але Червоний Хрест буде приїжджати до міста утримання полонених і надавати можливість дзвонити рідним з їхніх телефонів раз на два тижні. 

Як же це все далеко було від реальності.

Під час розмови 20 травня Олег сказав, що подзвонить вже коли буде в Оленівці. І Катя чекала, і чекала, і чекала, а дзвінка не було.

«Тотальна тиша! Раптом настала така тиша, що я не могла її витримувати», - пригадує Катя.

 І тоді вона сама стала дзвонити – в частину, патронатну службу «Азову», писати знайомим, і нарешті їй повідомили, що Олег в Оленівці. 

Вона побачила і почула його голос наступного разу лише через рік, 6 травня 2023 року. Олега звільнили з полону.

Весь цей рік Катя жила як уві сні. Вона повернулась з Італії в Україну, тому що не могла, більше не витримувала бути так далеко від нього. Їй хотілося бути корисною, допомагати.

Кожної ночі вона засинала, думками розмовляючи з ним, переповідаючи, як пройшов її день, що вона робила. 

«Я дуже боялася, що не впізнаю його після року полону. Але ті, хто займається обмінами, прислали нам фотографії з кордону, і я побачила Олега. Він єдиний серед усіх був у шапці. Ось по цій шапці я його одразу і впізнала, коли хлопців привезли до Києва».

Вони зустрілися очами. «Кохана, я повернувся. Я вдома. І  я не знаю, як я взагалі пережив це пекло», - перше, що сказав він, побачивши свою Катрусю.

Виявляється, як і вона, кожної ночі Олег засинав, уявляючи поруч із собою свою Катю. Вона у думках підходила до нього, сідала поруч, і він говорив з нею, говорив і говорив, і це допомагало йому не збожеволіти.

Олег схуд, його тіло було в гематомах, і воно боліло. Боліли ребра, коліна, пальці на ногах. Стали робити обстеження, виявилося, що у нього зламані ребра, пальці на ногах, травмовані м’язи.

«В лікарні Олег не мав спокою. Як і інші хлопці з його палати, він не міг спати ночами. В перші тижні він не виходив з кімнати. Йому було некомфортно, бо звик знаходитися в закритому приміщенні постійно і спілкуватися лише з людьми в його камері. Вони і в лікарні розмовляли лише шепотом – звичка, бо за гучні розмови росіяни карали.  Коли по коридору лікарні йшла медсестра або лікар, вони всі лякалися, тому що пам’ять відправляла їх назад, до тюрми. Там, в російській в’язниці, кожен раз кроки по коридору означали, що по когось ідуть і будуть катувати.

Найбільше Олег постраждав на останньому допиті перед звільненням, у квітні 2023-го. Тоді його дуже сильно побили. І пам’ять постійно повертала його в ті страшні часи», - розповідає Катерина.

Поступово він став виходити з лікарні. Але сил не було. Пройде 500 метрів – і починає колотитися серце, боліти коліна».

Тим не менш, попри проблеми, фізичний стан відновлювався швидше ніж психологічний.

«Коли пройшла ейфорія звільнення, ми з Олегом відчули, наскільки глибокими є проблеми, - пригадує Катя. – Приблизно з серпня у чоловіка почались кошмари…»

Це були не просто кошмари, а якісь видіння, які не відпускали, навіть коли людина прокидалася.

«Він почав кричати уві сні. Я розуміла, що бачить страшний сон, будила його, Олег прокидався, але картинка не зникала. Він продовжував страждати. І в такі моменти мені самій ставало дуже страшно», - ділиться Катя.

Вона розділяла біль чоловіка, весь час думала про цей біль, вона страждала разом із ним, і в кінці кінців, як кажуть психологи, почався процес ретравматизації – вона сама почала бачити ті ж самі кошмари.

«Психолог попереджала мене про це. Мене багато чому вчили, як треба діяти, що казати, як не допустити таку ретравматизацію, але одна справа – теорія, і зовсім інша  - застосовувати все це на практиці. У мене не виходило. Бо коли ти бачиш ці очі, що страждають, ти засинаєш з цим і прокидаєшся, і страждаєш теж», - каже Катерина.

У них обох з’явилося відчуття, що вони взагалі незнайомі люди. Він у полоні чекав на зустріч зі своєю Катею, яку він знав і кохав, а вона мріяла про зустріч з тією людиною, з якою розлучилася 24 лютого 2022 року у Маріуполі. Але виявилося, що вони обидва змінилися. Вони зустрілися, але це були зовсім інші Катя і Олег. Він не знав, як вона прожила той рік у розлуці, а вона не могла зрозуміти весь той тягар, який впав на його плечі.

«Це було як нове знайомство. Ми не могли знайти порозуміння один з одним. І дуже довго працювали з цим – і разом, і окремо. Олег змінив дуже багато психологів, і лише одна жінка-психолог змогла реально допомогти йому.

Я була абсолютно не готова до цього. Це я вже зараз розумію, що коли травма сосудів голови – треба звернутися ось до цього невролога, а ось цей психолог допоможе з такою проблемою і так далі. Нічого з цього я раніше не знала. І мені здається, дуже важливо надавати жінкам або чоловікам, які чекають рідних з полону, таку інформацію», - каже Катерина.

Весь минулий рік її охоплював страх за майбутнє. Вона абсолютно не розуміла, як їй жити своє життя. Катя завагітніла, але страх за майбутнє з’їдав її. Дитина народиться, але якою буде її родина?

На допомогу прийшов час. 

«Час лікує. Зміни почались у січні цього року. Ми одного разу просто визнали, що між нами є проблема непорозуміння. Це був дуже важливий крок.  І ми нарешті почали говорити один з одним. Говорити про свої почуття, пережите, біль, мрії. І потроху ми стали виходити з того кошмарного стану, в якому прожили минулий рік.

Зараз я в третьому триместрі вагітності і можу сказати, що тільки нещодавно я відчула радість материнства, що наближається. Тільки зараз ми разом з чоловіком стали радіти тому, що нас очікує. Сьогодні я можу сказати, що щаслива.

Але для цього ми пройшли складний шлях, - каже Катя. - Багато хто думає, що як тільки коханий повернеться з полону,  твоє життя одразу поміняється. Я теж так думала. Я вважала, що мій чоловік сильний, мужній, у нього сталеві нерви, і його психотравма не зачепить. В перші дні після полону здавалося, що так і є. Але як тільки ейфорія закінчується, починається страшне. Треба готувати себе до цього. Розуміння, до кого звертатися з проблемами, допоможе встояти і зберегти один одного». 

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

Два роки без дому. Як змінилося життя маріупольців з початку повномасштабного вторгнення

Поки світ спостерігав, вони боролись. Історія про Лілію та її Богдана, який захищав Маріуполь

Його день народження – на річницю війни. Як Анна Чертушкіна бореться за повернення чоловіка з полону